Чотири роки у військовому училищі генерал згадував як час важкого навчання, недосипу, недоїдання й мрій про те, щоби скоріше піти у звільнення. Було досить складно в цій ще фактично радянській системі. Тоді у військових училищах здобували більше навичок виживання, ніж знань. У 24 роки він закінчив училище, яке тоді вже називалося Одеський інститут сухопутних військ, і там же продовжив військову службу як командир взводу.

1993-1997 — Одеський інститут сухопутних військ (зараз це Військова академія), загальновійськовий факультет. Закінчив із відзнакою.

2005-2007 — Національна академія оборони України, оперативно-тактичний рівень. Закінчив із золотою медаллю.

2012-2014 — Національний університет оборони України ім. Івана Черняховського. Як найкращий випускник оперативно-стратегічного рівня підготовки нагороджений перехідним мечем королеви Великої Британії.

2018-2020 — магістеріум Національного університету «Острозька академія» за спеціальністю «Міжнародні відносини».

2023 — Академія державної пенітенціарної служби, здобув науковий ступінь доктора філософії з права.

Валерій Федорович говорив мені, що просування щаблями військової кар'єри не давалося йому легко. Він згадував про тодішні багатогодинні стройові огляди, перевірки, побори. Але Залужний не оминув і не перескочив жодного щабля — від взводного до командувача оперативного командування.

«Щоб мати авторитет у війську, важливо пройти їх усі, — говорить генерал. — Обов'язково треба побути командиром роти. Це дасть можливість напрацювати потрібні професійні якості. Якщо ти не командував сотнею солдатів, у тебе нема військового майбутнього. Щоб стати на чолі оперативного командування, обов'язково треба побути командиром батальйону й командиром бригади».

Курсанти обожнювали його за гумор, сердечність і чесність. Він з усіма підтримував приязні взаємини, був товариським, скромним і наполегливим. Він завжди був найкращим у службі. Військова справа стала його непохитним вибором.

Якраз на той час припав і досвід батьківства. 2002 року народилась донька Христина, тож службу доводилось поєднувати із сімейними клопотами. «Ми жили в гуртожитку на території військового інституту. Тато приходив зі служби, щоб доглядати мене і двоюрідну сестру. Він сам готував їсти, одягав нас, водив на прогулянку, купав, вкладав спати й знову йшов на службу. Навколо нього мала бути ідеальна чистота, тому він скрізь ретельно прибирав, мив підлогу, застеляв ліжка, збирав розкидані іграшки.

Він постійно щось вигадував. Якщо в мене не було якоїсь іграшки, він міг сам її змайструвати. Я хотіла літак, і тато зібрав його з якихось лінійок і інших дрібничок. У військовому містечку не було гойдалки, тож він зробив її. Він навчив мене підтягуватися, грати у футбол. А потім ще й водити авто та поводитися зі зброєю».

То був час, коли зарплати військовим подовгу не виплачували, армія взагалі не була в пріоритеті держави. Тривала «велика приватизація», поставав бізнес. Деякі офіцери залишали службу й шукали себе деінде, де будуть гроші й стабільне майбутнє. У ті роки з дистанції міг зійти не один майбутній генерал.

Артур Залужний, утім, не пам'ятає, щоб його брат колись думав покинути військо. «Якщо бувають люди, народжені для військової справи, то Валерій саме такий. Хай би що було, він казав: “Треба триматись”. Пам'ятаю, коли я вже вчився у військовому ліцеї, то приходив у звільнення до нього в гуртожиток. Якось я приїхав улітку. Йому та іншим не виплачували зарплату, але давали пайки. І вони на тих сухпайках жили. Військова справа, здавалося, була настільки його, що жодні умови не могли від неї відвадити».

II. «ЗАМЕТІЛЬ — 2022». Ми можемо втратити країну

За дванадцять днів до повномасштабної війни Валерій Залужний кричав на нараді, що йому взагалі не притаманно. Тривали навчання. Під час цих навчань війська мали стати в бойові порядки й у них починати воювати. Але обрана тактика призводила до нашої поразки.

«І я був не те що незадоволений, я був украй обурений! От я рідко зриваюся, але тоді зірвався. Там сиділи дуже поважні люди, це були генерали, командувачі угруповань. Вони мали вступити в бій. Я кричав тоді просто благим матом. Я пояснив їм, що вони мають робити. Я пояснив: якщо вони цього не зроблять, ми втратимо не тільки свої життя, ми втратимо цю країну», — ділився Залужний.

Командно-штабні навчання «Заметіль — 2022» почалися 9 лютого. Їхня публічна мета — набувати та нарощувати спроможності Збройних Сил, але насправді за навчаннями Генштаб розгортав війська на загрозливих напрямках, щоб відбивати удар Росії, готувався до оборони Києва та інших міст, створював систему фортифікаційних укріплень.

За двадцять днів до повномасштабної війни Валерій Залужний уперше кричав на нараді. Навчання «Заметіль-2022» поки показували результат, за якого Україна програє.