Я слухала це із жахом. Постійно слідкувала поглядом за Головнокомандувачем та начальником Генштабу, але їхні обличчя були спокійні. Залужний, як завжди, говорив чітко й змістовно. Тільки в останні дні перед вторгненням я помітила розчарування — нам не давали потрібної зброї та техніки. Усі розуміли: у цьому немає провини чи небажання наших візаві-військових. Адже рішення про постачання — у руках політиків. А політики думають про ризики ескалації, про можливі дії агресора та його союзників у відповідь, про геополітичні наслідки. Ми ж думали про нашу країну й ціну її свободи, яку нам ось-ось доведеться сплатити сповна.

Ідучи коридором Генштабу Міноборони після чергової телефонної розмови з американською стороною, я дивилася на високі впевнені постаті Залужного і Шаптали, намагалася не відставати від них. Вловлювала напругу й відповідальність. Валерій Федорович обернувся до мене і спитав:

— Ну, що скажеш — як пройшла розмова?

— Як на мене, відмінно.

Він розсміявся:

— Відмінно від інших?

Напруга спала. На якусь мить.

Становлення. Військова освіта

Для Валерія Залужного питання військової освіти одне з наріжних.

Кінець шкільних років майбутнього генерала збігся з розпадом Радянського Союзу. Дехто із друзів Валерія Залужного поїхали вступати до Росії. У ті часи ще приходили до військкомату й могли обрати військове училище на території колишнього СРСР, взяти адресу, написати листа зі своїми оцінками й отримати відповідь, чи зацікавлені там у тобі. Валерій Залужний відправив такого листа до Омського загальновійськового училища й отримав позитивну відповідь.

Але він вирішив вступати до Севастопольського військово-морського училища імені Нахімова. Разом із ним туди їхали вступати двоє друзів. Однак на обласній медичній комісії Валерія зупинили. Помітили проблеми із серцем й зламану носову перегородку. На інженерний факультет, який готував підводників, могли й не взяти. Тому Валерій Залужний вирішив вступати до Одеського загальновійськового командного училища.

«Ніхто не сприймав у ті часи Росію як ворога, — пояснює Віктор Назаров, генерал-майор запасу й радник Головнокомандувача. — Ще навіть на початку 2000 року як ворога ми розглядали НАТО, хоч вже мали з ними певні реляції й відносини. Водночас у країні вважали, що воюватимемо ми радше із Заходом — не з Росією».

Сам Залужний ніколи не приховував, що вивчав російську воєнну науку, зокрема й публікації Валерія Герасимова, теперішнього очільника Генштабу Росії. Я ще розповім про це.

«Від колег, які закінчували виші й академії в Москві, я чув, що там була зашореність. Оцінюючи те, що ми [бачимо в цій війні, мабуть, вона зберігається й досі, — говорить генерал-майор Назаров. — Коріння, яке проросло з початку Радянського Союзу, припускаю, зберігається й у Росії». Натомість військова освіта в Україні після 1991 року ставала щороку демократичнішою, а отже, у військових з’являлося більше [свободи в рішеннях і діях. Це збільшувало розрив між колись однією — радянською, а зараз двома арміями, які ворогували.

Утім, після розпаду СРСР родини військових і ті, хто лише починав службу, мусили обирати: чи лишатися в російській армії, фактичній правонаступниці радянської, чи довіритися формуванню армії нової незалежної держави.

За радянських часів вважалося, що служити в українських військових округах краще, ніж деінде на території Союзу. Росіяни ще навіть у 1991 році переїжджали служити саме до нас. «Коли 1992-го я приїхав до Києва, щоб перевестися в ЗСУ, — розповідає Віктор Назаров, — тут не вистачало місць. Я був на приймальній комісії, яка розглядала кандидатів, вона засідала в нині напівзруйнованій будівлі біля стадіону за Генштабом. Комісія саме приймала кандидатів із гарячих точок, із груп радянських військ тої ж східної Німеччини. А для решти місць не було».

Усе змінилося, коли настав час складати присягу на вірність Україні. Це були 1992 — 1994 роки, говорить Віктор Назаров. «Заданими, які я тоді мав, десь 100 тисяч етнічних росіян та офіцерів інших національностей виїхали звідси. Натомість із Росії повернулися десь 50 тисяч українців. На якийсь час з’явився певний недокомплект».

Отже, 1993 року Валерій Залужний вступив до Вищого загальновійськового командного училища, яке саме переїхало з Києва до Одеси. Нині це Одеська військова академія. Утім, нагода повчитися в Росії йому ще випаде.

— Зі мною ще до вступу стався цікавий випадок, — розповів Валерій Федорович. — Прийнято, що абітурієнтами опікуються курсанти старших курсів. Один із таких з нами проводив зарядку. Я пізніше дізнався, що він був чемпіоном Європи з легкої атлетики. Він спеціально «дав газу», щоби всі впали. А я не впав. Я біг з ним до кінця. Добігши до фінішу, я звалився з ніг. До мене підходить мужик із книжкою: «Прізвище?». — Залужний. «Вітаю, ти вступив!». Це ще ми жодного іспиту не складали.