Крім загальної координації комунікаційної діяльності ЗСУ, я вела соцмережі від імені Головнокомандувача. Він пересилав мені відео й фото спаленої російської техніки, які йому відправляли хлопці з передової. Я бачила емоційні реакції командування: «Так!», «Красава!», «Молодці хлопці!», коли нам вдавалося завдати нищівних ударів ворожому війську, і відразу просила дозволу оприлюднити ці кадри. Новини від ЗСУ стали важливими для людей, вони давали надію й силу триматися. Українські та іноземні медіа підхоплювали наші публікації. Ми розуміли значення інформації й викладалися максимально, готували оперативні зведення Генштабу, заяви й повідомлення Головнокомандувача, організовували допуск журналістів у райони бойових дій, координували зусилля з колегами сектору безпеки та оборони, центральними органами та місцевою владою, лідерами думок.
Майже під ранок помічники Головнокомандувача порадили мені прилягти бодай на годину-дві. Вільною була тільки кімнатка, на дверях якої — табличка «Кімната відпочинку Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України». Я лягла на диван, як була, — у джинсах, кофті й кросівках. Від напруги й холоду не могла заснути. Відклала телефон, щоб дати очам відпочити. Але перед ними весь час була картинка — обличчя сина.
На четверту-п’яту добу Головнокомандувач, начальник Генштабу й заступник Головнокомандувача Євген Мойсюк почали чергуватися на пункті управління, відводячи кілька годин уночі на сон. У кожного була окрема кімната відпочинку. Хоча, по суті, це тільки ліжко й маленький санвузол з умивальником та унітазом. Прохід до кімнати відпочинку головкома пролягав через кабінет, де генерал проводив зустрічі, телефонні перемовини та відеоконференції, зокрема з Верховним Головнокомандувачем. Незмінно щодня пізно ввечері він телефонував доньці Христині. І саме тут відбувалися наші з ним найдовші розмови — в очікуванні дзвінків він деколи ділився спогадами, думками.
Майже на два місяці бункер став і роботою, і домом. Одночасно в ньому можна розмістити пів тисячі людей. Але жити подовгу — важко. Усі там перехворіли й ще страждали на симптоми застуди: температура, нежить, кашель. Психологічно теж нелегко, бо без природного світла й чистого повітря, без можливості усамітнитися бодай на годину-дві просто їде дах.
Застуда зачепила й Головнокомандувача. Я запросила лікарку з медичної частини Генштабу. Після огляду вона призначила ліки, але краще не ставало.
— Мамо, — я не витримала й зателефонувала мамі, терапевтці з багаторічним стажем. Озвучила симптоми й тривожно спитала: — Що робити?
— Доню, я не можу лікувати на відстані. Потрібно послухати, оглянути. Найпевніше, без антибіотиків не обійтися. Клич знову лікарку.
Валерію Федоровичу призначили інші ліки і я слідкувала, щоби він вчасно їх приймав. Одного разу я пішла в Генштаб і попросила ад’ютанта дати на ніч пігулки. Уранці він мені сказав: «Давай ти будеш сама це робити, бо Головнокомандувач запитував, чому не Люда дає ліки». Ми щиро піклувалися й довіряли одне одному.
Головнокомандувач не проводив тоді нарад у традиційному розумінні. На пункті управління домінувала пряма оперативна комунікація й швидкі рішення. Додзвонитися чи написати Валерію Федоровичу міг кожен командувач і навіть командир бригади. Це не порушення вертикалі й не зміна традиційних принципів управління — просто Головнокомандувач працював на результат і вимагав цього від особового: складу. Кожна хвилина вимірювалася життями людей, тому ніхто не марнував часу. У перші місяці війни військові робили максимум за мінімального зовнішнього втручання.
— Знаєш, що я найбільше ненавиджу в армії? — якось поділився зі мною Валерій Федорович. — Коли підлеглі намагаються перекласти частину своєї відповідальності на керівника. Я це ненавиджу. І не хотів чинити так із Президентом. Я Головнокомандувач ЗСУ. Я веду операцію. Я просто інформую його про хід. Я чесно говорив, що відбувається, говорив, що ми будемо робити далі, але не хотів перекладати на нього відповідальність. Мені потрібен був час, щоб зрозуміти, де ініціатива й що мені робити далі. Визначальним був перший тиждень. Я мав зрозуміти — чи зламаються хлопці? І якщо не зламаються, тоді ми запускаємо свій план і йдемо за ним.
Перші дні було складно. Хірург, який оперує, має зрозуміти, чи пацієнт життєздатний. Десь на п’ятий день, не пізніше, я зрозумів, що ініціатива в нас, що наш план спрацював. Ми йшли за двома стратегічними цілями: не дати захопити Київ і пустити кров на інших напрямках, навіть ціною втрати територій. Це класична військова справа. Ми даємо їм просунутися вперед, відірватися від тилів, а потім знищуємо і колони, і тили. Класика.